Закарпатські народні казки

[szantai]

Христос і коваль


Ходив Христос і святий Петро і Павел по земли. Прийдуть до єнного кована, а ковач кує коні без пудків, так у лабу б’є. Каже Христос:

– Недобре ти куєш коня.

– А як би ніт? Я все сяк куу.

– Но, пой, я тя научу.

Тоди Христос розкаже Петрі, оби конім лаби поудтинав. Петро поудтинав лаби всі чотири, а коні лежать без лаб. Лаби забрали до кузні, та там кууть, пудкови кладуть. Як уже поковали, Христос кожду лабу на своє місто покладе, і лаби імилися так, як доти були здорові, і кочіш повів домі коні. А Христос каже ковачеви:

– Пой гев! Оби-сь сяк коні кував другий раз! Та й Христос пушов з Петром і з Павлом дале.

Раз енного гровфа кочіш приведе коні ковати ід тому ковачеви, що гвіздя бив у лаби без пудкови. А ковач ухопив фейсу, пушов, поудтинав конім лаби, коні позгибали. А він забрав лаби та кує у кузни.

Каже кочіш ковачеви:

– Що ти наробив? Ти коні постинав!

– Ой ти мені не розказуй, мене не такий майстер учив, гі ти, як треба коні ковати!

Як поковав лаби, піде, прикладує лаби, лаби ся не ймауть. Видить уже й ковач, що похибив. А кочіш побіг домі, повів гровфови, що ковач конім лаби поудтинав. Гровф розказав того ковача ймити. Ймили його, так усудили, що ковача завісити.

Каже Христос:

– Петре та й ти, Павле! Завтра того коваля вішати будуть.

– Ай за що, Христе?

– Коні ковав, так, гі ми. Поудтинав конім лаби, коні поздихали. Айбо йдеме ми там; не завісять його.

Прийшли там, уже ипен ковача на вішильницю тягнуть горі. Христос каже:

– Панове славні! Ци не може би сього ковача охоронити уд шибениці, оби коні такі були, гей були, живі?

– Удячно, лем коні най будуть живі.

Христос розказав, щоби тоти кістки знесли із коней, що пси розтягли. Кістки знесли, Христос кажду кістку на своє місто поклав, і коні ожили. Тоди узяв ковача ід собі Христос:

– Пой сюда, научу тя іщи, як коні кувати! Як ід тобі приведе кочіш коні, то оби-сь не удтинав лаби, бо ти не годен так, як я, ай коня прияжи, а кочіш най держить за лабу, а ти так коня куй, на кони лабу.

Записав Володимир Гнатюк

...

[szantai]

Крікус-Какус

Два вояки утекли з війська та все йшли хащами, бо боялися, що їх хтось імить їх у селі. Дуже їм тяжко було, бо не мали що їсти і грошей не мали, щоб собі купити їсти. Найшли у хащі єдну велику пивницю і зайшли в неї. Побачили там багато бочок. І тоді каже єден вояк другому:
– Но, то хоч вино будемо пити, кедь ніщо їсти!
Позирають у бочку, а бочка порожня єдна, друга, – усі порожні. Раз послідню бочку позирають, аж вона тяжка.
– Ага! – кажуть. – Тут є вино!
Розденчили бочку, а в тій бочці друга менша бочка. Розденчили ту меншу, а в ній уп’ять бочка ще менша. Розденчили ту, ще меншу, і в тій найшли таку бочку – на єдно віко. Розденчили ту, що на віко, аж у ній ще менша; і доти находили бочки, що найшли таку бочку, як лісковий горіх. Розденчили найменшу, а в тій найшли єдну картку. І каже тоді єден вояк:
– Позирай, що у тій картці, бо ти знаєш письмо.
– Тут, – каже другий, – є написано: Крікус-Какус!
Та й дораз з’явився чорт – бо то чортове ім’я таке було – сперед них:
– Що накажуть панове, я донесу!
– Та що нам інше? Їсти-пити донеси нам!
І дораз запалилися свічки, стіл накрив, і на столі усячини доста: вино, м’ясо, левеш, хліб, погари; їдять, п’ють, гостяться вояки. Там вони сиділи три місяці, в тій пивниці: Крікус-Какус стачить ушитко! І дорадилися так вояки, щоб іти д’цареві: ачей би їх цар усвободив з воїнства, кедь вони дадуть ушитким воякам і офіцерам, кілько має цар, обід.
Цар на сесе пристав:
– Ну, кедь ви дасте обід моїм воякам та офіцерам, тоді я вас одпущу домів.
І раз лем почали ся столи накривати – айбо нікого не видко, хто накриває, лем так у повітрі стіл летить, – і на столі ся кладе паленка, вино, погари, виделки, ножі, м’ясо, хліб – що треба до обіду. А офіцерам особливо накрили. То Крікус-Какус мусив поставити, бо його картка – у того вояка! І як ся обід відбув, лем із стола вшитко пропало – не видко було, же хто ото бере із стола. І тоді цар каже тим двом воякам:
– Теперки можете йти собі домів.
Межи сими двома вояками єден знав письмо, а другій – ні. І каже той, що письма не знає:
– Та, хлопе, – каже, – я не буду мати нич, бо Крікус-Какусова картка в тебе є – та тобі, що розкажеш, він постачить. Розкажи йому тепер, щоби мені п’ятсот золотих приніс, аби я мав із чим удома жити.
І дораз Крікус-Какус приніс п’ятсот золотих і дав тому, що письма не знає. І так вояки ся розійшли, і пішли собі домів. А у того, що знав письмо, іще мамка жила, сама була у хижі. І він як прийшов домів, мати його не упізнала. І він ся просить на ніч:
– Чесна ґаздинько, чи не переспав би я тут сесю ніч, у вас?
– Ай, паночку, а як ви у мене переспите, кедь я така бідна?
– Та я якось пересплю у вас.
І як рано встали, він повів їй, що він – син її. А то було в єднім місті. Каже той вояк матері своїй:
– Ідіть, мамко, у кав’ярню, просіть на двох обід за двісті срібних!
І пішла мати його у кав’ярню, і просить у кельнера обід на двох за двісті срібних. Кельнер собі думає: „Що то за пан такий великий, що за двісті золотих обід на двох розказує, та й що я годен дати йому?” Думає собі, що би дещо такеє вибрав дороге. Та й зібрав такі дорогі речі та й так собі гадає: „Ото багато буде коштувати, тож я сам понесу”. Так і учинив. Айбо в тім місті дораз чути всюди стало, що великий пан прийшов.
І жив там у тім місті другий пан багатий, та мав єдну доньку. Прийшла мати до того пана сватати її за свого сина. Пан увидів її на ґанку й каже:
– Що ти, бабо, ходиш сюди? Йди до кухні, дадуть тобі їсти.
– Ой, паночку, не прийшла я, аби ви мені їсти дали, а я ото прийшла: мене син послав, аби ви віддали свою доньку за нього.
– Іди мені з хижі! Я би-м віддав свою доньку за твого сина?!
Прийшла баба домів, і син звідає її:
– Що, як-єсте ходили?
– Та прогнав мене пан, казав так, що він не дасть за тебе свою доньку.
Айбо панові прийшло у розум, як бабу прогнав: „Тото пан великий має бути, багатий, кедь він на двох обід за двісті срібних розказав!”
І каже той вояк:
– Ідіть, мамко, уп’ять до того пана сватати за мене! ...

[szantai]

Продовження казки...
_______________________

Прийшла баба назад, і пан дораз інакше почав із нею говорити.
– Та добре, я за твого сина дам свою доньку, кедь така хижа у нього буде як у мене, такий двір, такий ґанок. Та кажіть йому так, що тоді віддам за нього.
Прийшла вона домів. Звідається син:
– Що пан казав?
– Та то казав, що кедь у тебе така хижа буде, такий двір, такий ґанок, як у нього, тоді дасть за тебе свою доньку.
– О, мамо, смійте ви ся із того! Не такий у мене буде ґанок та хижа, та вшитко, як у нього!
Пішов увечері той вояк геть і каже:
– Но, Крікус-Какус! Знаєш того пана, що я у нього доньку сватав? На завтра аби-сь мені таку хижу поставив на три поверхи, ґанок із цементом, стовпи скляні, у дворі усюди цементом аби-сь залляв, і аби той ґанок моїм садком до того пана досягав!
І раз на рано то ся стало. Встав той пан, що доньку оддає, позирає у вікно, аж воно не можна позирати – так ся світить од того ґанку та й од скла! І тоді він каже своїй доньці:
– Уставай, ходи скоро до того вояка, будемо свадьбувати!
Прийшли. Той вояк устав, пішли до попа, помінялися обручками та й посвадьбували.
Тоді каже Крікус-Какус тому воякові:
– Просив би-х я вас, кедь би ви мене пустили домів до мого няня, бо до мого няня треба шість днів ходити.
Вояк собі подумав:
– Можеш іти, лем аби-сь назад прийшов.
Айбо Крікус-Какус каже:
– Дайте мені й тоту картку мою; я вам її назад принесу.
Вояк дав, і Крікус-Какус тоді каже, як узяв картку:
– Перехрестися лівою рукою; не увидиш ти мене більше тут, доста я тобі служив!
Та й пропав.
Айбо раз на другий день той вояк устає, айбо тої хижі не є, що Крікус-Какус учинив йому: він серед землі спить із своєю жоною, в тій кучі, де його мати жила! І той пан багатий як тото увидів, що палати не є, скоро побіг і взяв свою доньку назад до себе, а того вояка так осудили, щоби його прив’язати до стовпа, ізв’язати йому руки й ноги, а їсти йому нич не дати – аби там його оводи й шершні із’їли. І раз він там стоїть коло стовпа єдної ночі, чує – гримлять вози. Він лічить вози – налічив сорок дев’ять, а на п’ятдесятім їде Крікус-Какус. І як увидів Крікус-Какус, що той там прив’язаний коло стовпа, почав ся твердо сміяти! І каже:
– Га-га-га! Чи ти тут? Так тобі й треба. Видиш, – каже, – ти мене не шкодував, коли розказав, аби-х я царевим воякам та офіцерам обід дав; не знаєш ти того, відки я те доношував, то лем я знаю! Чи знаєш ти, кілько я постолів порвав, доки я у тебе був? П’ятдесят возів залізних постолів порвав-єм, – сесі вози, що тепер іду з ними! Та й тото був-єм позичив тоті постоли, та тепер їду купувати, бо мушу тоті постоли повернути!
Той вояк каже:
– Та дарма! Я вже виджу, що я тут свій вік мушу добути коло сього стовпа. Та я за сим не жалую, бо я собі заслужив; лем за єдним мені дуже жаль, що-м ся тобі не поклонив, коли ти од мене йшов геть. Та хоч, – каже, – тепер би-сьмо ся поцілували.
Крікус-Какус каже:
– Поцілуймося!
І поцілувалися. А вояк каже:
– Коби-сте мені тоту картку дали, аби-м її поцілував!
Крікус-Какус вийняв картку і каже:
– Цілуй.
А вояк – швак його в зуби! І тоді каже:
– Тепер уже ти мій назад! Розв’яжи мене од стовпа, скоро їсти-пити мені принеси, бо я уже п’ять днів не їв тут.
Крікус-Какус поставив йому, що треба було, і тоді розказав своїм фурманам, аби вже не йшли по постоли, бо він уже в руках: „Ідіть собі домів!”
Той вояк прийшов домів і каже Крікус-Какусові:
– Видиш, до якого нещастя ти мене привів? Жону в мене взяли, і хижі не є! Назавтра аби-сь мені назад то поставив, що було передніше.
І він то назад поставив. І як увидів той пан, що вже у його зятя хижа назад є – так, як було – каже своїй доньці:
– Донько, іди до ґазди!
Донька пішла і там із ним жила.
. . .

[szantai]

АНІ ДОДАТИ, АНІ ВІДНЯТИ


Була служба в церкві. І прийшов до церкви цар. Сів він собі на столець і позирає по людях, дивиться, що люди роблять. Піп читає Євангелиє й проголошує:
— Хто перший, буде посліднім, а послідній буде першим. А царя то заїло. Думає: "Я перший. І аби я був посліднім? То не буде". Прийшов він домів і наказує слузі:
— Йди за попом і кажи йому так. Най він принесе ту книгу, що в церкві з неї читав: "Хто перший, той буде посліднім, а хто послідній, той буде першим".
— Добре.
Слуга пішов і каже попови:
— Слухайте, беріть книгу, що-сьте в церкві читали, і йдіть до царя. Він край хоче знати, що ви читали.
Піп прийшов, і каже цар:
— Ану кажи ти мені, де ти таке читав: хто перший, буде посліднім, а хто послідній, буде першим?
А піп одкрив та й подає йому Євангелиє:
— Туй, туй.
Цар узяв ножик і тих два рядки вирізав геть, аби не було їх. Вирізав і книгу закрив:
— На, більш тото не будеш читати в церкві, більш не будеш.
І пішов піп геть, а цар пішов до хижі, їв, пив. Вийшов надвір, дивиться, а д'ньому приходить чоловік здоровий. Не такий малий Іванко чи Грицько, як я, а здоровий. Цар здоровий, або й здоровий чоловік підійшов д'ньому. А він йому говорить, цар:
— Як ти сюди прийшов без мого відома й без мого приказу? Як ти сюди прийшов?
А той відповідає:
— Ти мене не звідуй, як я прийшов без твого відома, а позирай: олень над рікою бігає, олень.
Олень ходить над річкою та пасе. А цар — до хижі, взяв пушку та й хоче оленя вбити. А олень сюди-туди, та й д'воротам, та й перескочив. Не треба було й ворота відкривати. А на вулицю пішов олень й обзирається. Айбо туй підійшли діти та стріляти не мож. Цар іде з пушкою, хоче вбити оленя. А олень іде, йде. А туй вже й діти, а туй вже й Мошко надійшов. Та й він нагнав оленя ід'воді, а олень — у воду. Пішов у воду та й переплив на той бік, а там лозина. А олень так об'їдає лозу, так об'їдає. А цар думає: "Ти мої лози об'їдаєш?" Та
прийшов до річки, та й геть розібрався. А той великий чоловік за ним іде. Цар плаття з себе зняв до трусів, пушку на плечі та й у воду дався. Та доки переплив на другий берег, той взяв плаття на себе, той великий чоловік, та й іде до царського палацу, бо він уже цар.
Прийшов чоловік туди, пости одкрили йому двері, одкрили ворота, він зайшов домі.
А цар переплив ріку, походив по лозах -—нема оленя. Вернувся назад — плаття нема. А там був бовт, і був у ньому жид-бовташ. Зайшов до нього цар:
— Слухай, я поплив за оленьом, а хтось у мене вкрав плаття. Дай мені плаття, бо я голий домі не піду.
Той йому дав плаття, шерстяне, але не царське. А хоть би й царське дав, то нич з того, там уже цар другий. Іде цар домі, а там пости.
— Де йдеш?
— Домі.
— Та де "домі", — каже, — туй цар жиє.
— Я цар.
Вже його звідають, який він цар.
— Який ти цар? Кругом, шагом марш! Та й він пішов. Прийшов до жида знов:
— Слухай, Мошку, я в тебе переночую, а рано піду.
— Добре, добре.
Дав йому Мошко щось їсти, він переночував. А раненько Мошко сам пішов до царя
дивитися, чи дома цар. А йому пости сказали, що цар дома. Вернувся Мошко та й говорить:
— Слухай, не обманюй ти мене, що ти цар. Цар дома є. Який ти цар? Я не знаю, що ти за іден. Ти шпигун чи що? — каже. — Мене виженуть із села через тебе. Іди собі геть.
А цар забрався й пішов собі геть, та як би в Ужгород чи в Мукачів. І держав руку на милостиню, та гей жебраки. І два роки був жебраком, два роки! Та й він заріс, не стригся, не брився. Борода до колін, волосся до землі. Довелося йому пропадать два роки, за два рядки, що він був вирізав у Євангелиї. І він пропадав два роки.
А в два роки цар, що був замість нього, написав у газети: "Усі жебраки — до мене в гості". І всі жебраки дораз про то дізналися й прийшли до царя в гості. А він, цар-жебрак, думає: "Іду я та хоть там наїмся добре". Та й прийшов. Прийшов та не йшов межи жебраки, а сів скраю собі, коло воріт. Сів та й поглядає на панію, на царицю. А цариця й собі дивиться на нього, на такого жебрачища. А той цар поглядає на них обох.
Но добре, їли всі жебраки, пили, а він чогось не їсть, не п'є, лиш позирає. Аж туй каже цар:
— Дорогі гості! Принимайте малу гостину за велику та й розходьтеся.
Та й жебраки іден за другого, іден помежи другого, та й у ворота, та й пішли. Та й ворота
закрилися. А він остався. І тоді лиш почав їсти й пити. Поїв, попив. А цар позирає на нього, що він остався сам, та кличе:
— Ходи, ходи сюди.
Закликав його та й наказує панії, цариці:
— Іди там до хижі, йди.
Вона пішла, а цар закликав його в одну кімнату, закликав борбіля. Той обстриг його,
побрив. Вбрали його в чисте, повели в баню, обмили. Вбрали його в царське плаття, нове плаття. І тоді цар закликав царицю:
— Іди сюди. Позирай, — каже, — котрий твій муж. Чи той, чи я? А вона позирає то на того, то на другого й не знає, котрий її чоловік. А він каже йому, цареви-жебракови:
— Я, ангел-хранитель, прийшов покарати тебе. І щоб ти знав: від Євангелия не мож ні відняти, ні додати. Нич, ані єдну букву змінити не можна! То не мож!
І він пропав, а цей став царем далі. Як царював, так і царює. І казці конець.

* * *

[szantai]

ДВОЄ ЦІМБОРІВ І МЕРТВИЙ


Були два цімборове, забралися мандрувати. Йшли, йшли та й прийшли д'єдній церкві. Дзвонар прийшов дзвонити, церкву отворив і зайшов туди. Він їх двох, значиться, не видів, і вони зайшли всередину. Дзвонар своє одзвонив, церкву закрив і забрався. Пішов, а вони там
зосталися.
А коло церкви був цвинтар, і вночі єден гріб ся розкрив, і вночі, в дванадцять годин, єден мертвий вийшов, зняв з себе сорочку й гаті та лишив коло гробу, та пішов до свої корчми, до свої жони. А вони в церкві почули шум, вийшли та сорочку й гаті взяли. Взяли і з тими гатьми пішли назад до церкви. Він прийшов і видить, що того там не є. Прийшов до церкви й каже:
— Дайте моє, дайте гаті й сорочку.
Вни не давали. Він хотів зайти до них до церкви, а вни двері підперли й не пустили його.
А рано вони вийшли з церкви та пішли, розумієте, десь поснідати. І попали прямо до тої
корчми, і кажуть:
— Дайте нам щось їсти та нате сорочку й гаті. А корчмарка до них:
— То мого чоловіка сорочка й гаті, то мого чоловіка. Де ви їх узяли?
Вони їй розповіли все:
— Так і так, він уночі встав з гробу і то положив, а ми взяли. Дайте нам, — кажуть, — щось їсти.
Дала вона їм їсти. Та й напудилася вона, і жаліється:
— Я ся так бою. Він кожну ніч ходить до мене.
— Ви не бійтеся, — каже, — найдіть нам свячену крейду, і ми зробиме так, що він більше ту не прийде.
Корчмарка дістала їм ту крейду. Та лишилися вони обидва в корчмі, обциркулювалися тою крейдою й чекають дванадцятої години. А жона пішла в свою кімнату спати.
Сидять вони, вже скоро дванадцята година. А єден напудився та каже:
— Я відійду й зараз прийду.
Він пішов і не прийшов. І той зостався, значиться, сам. "Та вже що буде...", — думає.
Приходить мертвий і просить:
— Дай мою сорочку й мої гаті. А він не хоче:
— Не оддам. Повідж, що ти тут глядаєш? А той мертвий, розумієте, повідає:
— Я тут маю в підвалі закопані в двох горцях гроші. Я хочу їх бідним людям роздати.
Пішов він, той мертвий. А той зостався в корчмі до рана, гуляє собі, п'є. А рано виходить з хати жінка та питає:
— Ну як?
— Так і так, — відповідає, — ви ся не бійте. Вже він більше ходити ту не буде. Більше він не прийде, будьте спокійні. Можете спокійно спати цілу ніч.
А вона вчула від нього про тоти гроші, що він мав дати людям, і пожаліла їх, і каже йому так:
— Будеме разом жити. Я буду твоя жона, ти будеш мій чоловік. І жили вони тоді, і жили, прожили пару років, і прийшов той чоловік, котрий його лишив уночі при такому ділі.
Прийшов і не спознав його, а ґазда його спознав. Той говорить так:
— Я голоден, ви би мені дали поїсти. Ґазда каже:
— Дам ті всього, що ті треба.
Дав тому їсти всього, як має бути, та й питає:
— А чому ти мене лишив у такий час? Ти пам'ятаєш? А він не знав, що казати. Поїв, та каже йому ґазда:
— Слухай, іди звідти, би більше тебе не видів, кедь так зо мною зробив.
Та два рази вдарив його, і той пішов. Аби знав, як цімбора лишати в такий час.
. . .

[szantai]

ЯК ЧОЛОВІК ЖОНУ ВИПРОБОВУВАВ

Був єден чоловік, який хотів перевірити жону, чи можна їй таємниці довіряти. Ось одного разу він їй і каже:
– Жоно, я тобі не вірю; якби я дорогі речі знайшов, ти би мене виказала?
– Чоловічкумій любий! Я сім раз тобі побожуся, що я тебе ніколи не викажу.
Пішов той чоловік першого дня, убив куріпку, поніс її і поклав у воду. Увечері каже своїй жоні:
– Ходімо, жоно, з лучницею на куріпки, бо вони зібралися в ріці воду пити.
Вона посвітила йому лучницею, а він стрілив у куріпку і виніс на берег.
Другого дня пішов на воду, піймав струга великого і повісив того струга на вербу, та й каже своїй жоні другого вечора:
– Ходімо, жоно, струги ймати, бо зібралися вони лазити на вербу.
Запалив їй лучницю, аби світила, а сам стрілив: упав струг із верби.
Третього дня пішов і знайшов грошей багато. Увечері поносили тоті гроші і зсипали у ладу. Четвертого вечора каже чоловік своїй жоні:
– Жоно моя люба! Жили ми з тобою добре, айбо тут прийде на тебе сеї ночі смерть.
Вона йому каже:
– Яка то, чоловічку, смерть?
І він їй каже:
– Лопотова війна.
– Не дай мені тепер умерти, я тобі з віри буду служити!
Занесли до хижі єден сусік – такий, що зерно ся сипле, – і там він її замкнув у той сусік. Засвітив ясно у хижі, авночі і випустив дванадцять курей. Насипав на той сусік курям пшениці.Тоді голос дали кури дзьобами – дуже бубнували там, – і він так нагнав великий страх, що то є лопотова війна. Випустив жону з сусіка, і каже вона:
– Я тобі, чоловічку, за сесе вірно буду до самої смерті служити.
Минуло чотири дні. П’ятого дня пішов чоловік у село, бо хотів свою жону випробувати, чи буде вона слово тримати. Прийшов домів і вчинився, ніби п’яний. Узяв рискаль у руки і ганявся за нею, ніби хоче її вдарити. Зашпотався за стіл, аби його жона попри припічок утекла. А жона відбігла від хижі і почала гойкати:
– Йой-йой, у мене чоловік — розбійник, найшов багато грошей і тепер п’є, а мене б’є!
І пішла до панів, завдала його до суду:
– Панове добрі! Найшов мій чоловік багато грошей і мене тепер збиткує.
Закликали його пани до суду і стали йому казати:
– Чому, чоловіче, ти не зголосився, коли знайшов гроші?
– Хто на мене, панове, свідчить, що я знайшов гроші?
– Ай, на тебе твоя жона свідчить.
– Не вірте їй, панове, що то правда, бо моя жона здуріла.
І стали пани її питати:
– Коли то було?
А вона почала казати:
– Першого вечора ходилими на воду куріпок бити. Я світила, а він стрілив у куріпку; другого вечора ходилими струги на вербу ймати; третього вечора пішли й ті гроші поносили, а четвертого дня, панове, не дав мені загинути на смерть на лопотовій війні. П’ятого дня він напився, а мене побив.
– Но, панове, – каже чоловік, – чи можна вірити у цю казку? Глядайте ви у протоколах, чи є прописано, аби куріпки ходили у ріку воду пити? А чи є де у протоколах, аби струги на вербу лазили? А чи є щось прописано за таку лопотову війну?
Пани передивилися у протоколах і того ніде не знайшли. А його жоні видали дванадцять палиць на плечі:
– Аби ти, жоно, ніколи неправду не казала, абись чоловіка свого слухала!
А той чоловік, якби не мав свій розум народжений, дуже багато мав би клопоту через свою жону божену.
А кілько жоні мож вірити? Мож їй вірити в житті три речі такі.
Коли прийде чоловік на Великдень із церкви і каже: «Христос воскрес!» – і жона йому каже: «Воістину воскрес!» – тото істинна правда.
А другу річ, у яку можна вірити жоні, коли жона винесе чоловікові у поле їсти та й каже: «Ходи, чоловіче, обідати!» – і він каже: «Ходи й ти, жоно хрещена, обідати», – а вона відповість: «Не хочу, бо вже обідала» – тото є істинна правда, бо вона обід удома готувала і там не мусила терпіти, аби не їла.
А третю річ, у яку можна вірити, коли сплять обоє разом: «Хто з тобою, жоно, тепер спить?» – і вона каже: «Ти, чоловік мій хрещений» – і тотретя істинна правда, бо другий чоловік не сміє тоді прийти до жони, коли сам газда є вдома.

[Modryna123]

Чудові казки

[kirpicik]

да неплохие таких в нете не найти