О любви (и не только в праздник Святого Валентина)

[szantai]

Чувства-гаммы

Я снова в небо упаду,
На миг один с ума сойду,
Но этот миг – он самый-самый.
Тебе я снова улыбнусь,
И пусть наивною кажусь,
Когда накроют чувства-гаммы.

И этот взгляд твой, как магнит,
Он так меня к себе манит,
Меня ты дразнишь этим взглядом.
И это словно сладкий сон,
Хочу, чтоб снова снился он,
И ты опять со мною рядом.

Я в этой страсти вновь тону,
На миг один иду ко дну,
Но страха нет, а лишь истома.
В твоих объятьях умирать,
И в них же снова воскрешать,
Я бесконечно раз готова.

Наталья Емельянова

[skynet]

Хочу з коханим вечорами біля каміну сидіти, пити гарячий чай та вкриватись ковдрою)

[szantai]

Казковий буде вечір!!!

[Павел Орех]

Цитата: Повідомлення від skynet Хочу з коханим вечорами біля каміну сидіти, пити гарячий чай та вкриватись ковдрою)

Замечательно! Но, камин у меня больше и лучше))))

[szantai]

— Алё, вас слушает Весна!
— Алё, Весна? Сегодня непогода.
— Так это я под рюмочку вина четыре дождика пустила на свободу.
— Но здесь еще лежат снега.
— Так это дело поправимо, сейчас закончу все дела, сплету из солнца паутину.
— Весна! Пожалуйста, тепла!!! Его критично не хватает!!!
— Ну потерпи, сто дней ждала, отправлю с первой птичьей стаей.
— И знаешь, хочется любви, ТАКОЙ, что б сердце замирало, что б песни пелись до зари,
и в подреберье пульс сжимало.
— Любовь? Конечно, без неё, самой душой не разгуляться, без пар влюблённых, ё-моё,
кто будет мною восхищаться?!

[szantai]

Здоров’я, Щастя і Любов

Якось Здоров’я, Щастя і Любов посперечалися між собою, хто з них старший, необхідніший для людини.

— Я! — твердило щастя. — Хто мене не має — долю проклинає.
— Ні, я! — заперечувало Здоров’я. Хай там яке буття, а без мене — не миле життя!
— Ні, я! — наполягала Любов. — Де мене ніт — безрадісний світ.

Отак сперечалися, відстоюючи кожен своє. Щоб вирішити спір, досудили піти між людей і пересвідчитися, на кого більша потреба буде.

Зібралися й пішли по селах. Ходили від оселі до оселі, заходячи майже в кожну хату, просилися в хату пустити й дозволити вкупі з господарями якийсь час пожити. Та їх мало хто впускав у двір, воліючи сприймати як якихось підозрілих пройдисвітів, що прибріхуються допастися до хати, а потім пограбувати.

— Ідіть собі, знаємо таких! — проганяли. — Ми вас приймемо, а ви нас обкрадете і втечете!
Даремно запевняли:
— Ми не такі… Ми з добрих намірів. Пригрієте — не пожалієте.
— Ні, ні! — не впускали навіть на поріг. — Ніякого здоров’я, щастя й любові не потребуємо: з нас досить і того, що маємо.
І все ж бо в одному селі, коли постукали в двері, господар зрадів, зачувши про щастя.

— Щастя? О! Залишайся! — запросив до себе у світлицю. А Здоров’я і Любов прогнав геть, хай шукають собі стріху десь інде.
Щастя було задоволене, що вибір випав саме на нього.

А Здоров’я і Любов помандрували далі. Десь на дев’ятім чи десятім селі знайшло собі притулок і Здоров’я.

— Здоров’я? Добре, що зустрів тебе! — проказав господар, відчиняючи двері. — Заходи! Здоров’я мати — жури не знати! А ти… — зневажливо мовив до Любові. — Любов собі я й за гроші можу купити! — і прогнав геть.

Лишилася Любов одна-однісінька, як сирота безпритульна. І ще досить довго блукала світом, поки не забрела в якесь далеке верховинське село, аж геть під полониною. Було воно бідне, але жили в ньому добрі, чуйні рум’янолиці горяни-верховинці.

Любов завернула у двір найпершої хатини, а господарювали там, як виявилось, молоді господар і господиня.

— Впустіть до хати, не проганяйте проти ночі… — стала проситися Любов.
— А ти хто така? Як забрела сюди?
— Нас три сестри… Дві з нас уже знайшли собі притулок у людей, а мене ніхто не хоче до себе… Прошу вас, не проганяйте хоч ви, — почала благати. — Я готова день-ніч осявати ваші серця, колисати ваших діточок, що народяться, зігрівати почуттям вірності вашу хату, ваше повсякденне, тільки не проганяйте.

— Не переживай, — заспокоїв гоподар. — Ми притримуємось правила: гостя до хати впусти і чим маєш — пригости, аби й голодом, лише не холодом. І якщо тобі дячиться у нас — залишайся, гостюй, скільки хочеш, — запропонував.

А господиня додала:

— Місця у нас вистачить на всіх. Будемо вкупі, по-родинному стріху ділити.

І вони пригостили Любов у себе. І не просто пригостили, а по-родинному пригріли. І Любов завдячно сповнила оселю своєю присутністю. Більше того, віддано поселилася в серцях господаря й господині. І вони зажили в ласці, в доброті, у взаєморозумінні.

Пройшов якийсь час. Коли ж це біля воріт тої оселі, де поселилася Любов, з’явились Щастя й Здоров’я. Були вони не схожі на себе, на колишніх веселих, безтурботних сестер Любові, а якісь сумні, немічні, обірвані. Вони постукали, чекаючи, поки господар і господиня вийдуть до них.

— Прийміть нас до себе… Дозвольте переночувати.
— То мої сестри, — озвалася на це Любов. — Ті самі, про які я казала, що служили в інших людей.
— Чому лише служили? Вас що, прогнали? — поцікавився господар.
— Ні, — гірко зітхнуло Щастя. — Мій ґазда постійно циганив, обманював усіх, давав обіцянки і не виконував. Бувало, що й крав. Я не могло більше миритися, щоб прикривався мною.

Здоров’я й собі поскаржилося:

— А мій господар робити лінувався, а з погаром не розлучався. Напивався, бувало, як свиня, а потім валявся під городиною й на мене нарікав. Несила вже було витерпіти.
Господар і господиня на це:

— Хочете до нас — будь ласка, в добрий час!

Отак три сестри — Здоров’я, Щастя і Любов — знову зажили разом у щирій взаємоповазі. Щоправда, щастя і Здоров’я признали, що всі вони потрібні в житті людини, та першість все ж належить Любові. Бо збагнули: де в хаті Любов, туди, хай і не відразу, та з часом приходить і Щастя. Так само добре почуває себе й Здоров’я.

[szantai]

Закохані на площі Трафалґар (Володимир Біляїв)


Водограю веселий хлюп
І приручені голуби,
Мовлять очі її: «Люблю!»
І його ніби теж: «Люби…»

Світ довкола спинився, стих —
Полароїду об’єктив
Миттю схопить це щастя їх,
Й буде знімок їм диво з див:

Руки в руки, плече в плече,
Й проти сонця сяє лице —
Усміх уст їхніх і очей.
Їм залишиться диво це.

І коли промайнуть літа
Й пам’ять їхню притупить час,
Може, скажуть: «Хвилина та
Дивом щастя сяє для нас».

[szantai]

Осіння любов (Володимир Біляїв)


Осіння синь в свічадах вікон
і перша паморозь хмарин…
Весняну блаж із серця викинь
Про сонцепад і сельний крин,
Про те, що сяло й зеленіло,
Вбиралося у буйний цвіт,
Що зігрівало й паленіло
і щедрий обіцяло плід.
В рівненькі борозни посіву
лягало золоте зерно
в родючий ґрунт… Тепер ти сиву
Схили на вірне рамено
Свою голівоньку, козаче.
Пора інакша надійшла
і серце чуйне, серце зряче
тебе веде на інший шлях…
В життя твого осінню пору,
Де все стихає і згаса,
Твому досвідченому зору
інакша світиться краса,
де замість барв весняних виру
і плоті пристрасних буянь
ясніють ніжність і довіра
й осінньої любові п’янь.

[szantai]

Я - дурак. Я её потерял.
А она была мне опорой.
Замирая, ее целовал,
Каждый раз влюбляясь по-новой.

Я ее безумно любил,
Обожал ее ласковый голос.
Только редко я ей говорил,
Что люблю ее — чертова гордость!

Я с ней сросся душой навсегда
И привык к ней. Не думал, что может
Вдруг остынут однажды глаза
И чужим станет шелк ее кожи.

Не дарил ей цветов, даже слов
О любви и о том, что красива.
А ведь только она средь миров
Для меня была необходима.

Ей хотелось же просто тепла
И внимания чуточку может,
Чтобы хоть отвечал иногда
На «Люблю» — «Я люблю тебя тоже».

Чтоб носил я ее на руках
И к ногам ее мир положил,
Чтоб любил ее не на словах —
По поступкам, чтоб тоже любил.

А я думал: «куда она денется?»
И не верил, что разлюбит меня.
А теперь напрасно надеяться —
Она ушла. Ушла навсегда.

Я ее ведь любил очень сильно
И других не смогу любить так.
В жизни нет хэппи энда как в фильмах —
Я ее потерял. Я — дурак.

[szantai]

Маленький мальчик спросил маму: «Почему ты плачешь?»
- Потому что я - женщина.
- Я не понимаю!
Мама обняла его и сказала: «Этого ты не поймёшь никогда».
Тогда мальчик спросил у отца: «Почему мама иногда плачет без причины?»
«Все женщины иногда плачут без причин», - всё, что смог ответить отец.
Потом мальчик вырос, стал мужчиной, но не переставал удивляться: "Почему же женщины плачут?"
Наконец он спросил у Бога. И Бог ответил:
«Задумав женщину, Я хотел, чтобы она была совершенной.
Я дал ей плечи такие сильные, чтобы держать весь мир, и такие нежные, чтобы поддерживать детскую головку.
Я дал ей дух настолько сильный, чтобы вынести роды и другую боль.
Я дал ей волю, настолько сильную, что она идёт вперёд, когда другие падают, и она заботится о павших и больных, и усталых, не жалуясь.
Я дал ей доброту любить детей при любых обстоятельствах, даже если они обижают её.
Я дал ей силу поддерживать мужа, несмотря на все его недостатки.
Я сделал её из его ребра, чтобы она защищала его сердце.
Я дал ей мудрость понять, что хороший муж никогда не причиняет жене боль намеренно, но иногда испытывает её силу и решимость стать рядом с ним, без колебаний.
И, наконец, Я дал ей слёзы. И право проливать их, где и когда необходимо.
И тебе, сын Мой, надо понять, что красота женщины не в её одежде, причёске и внешности, её красота в глазах, которые открывают дверь к её сердцу. Тому месту, где обитает любовь».