Закарпатський Форум 'Уж Форум'
Українська Русский English
Фотоальбом Flash-Ігри
Новини Погода

Повернутися   Форум Закарпаття > Закарпаття > Новини Закарпаття
Новини Закарпаття Новини Закарпаття й не тільки...

Відповідь
 
Опублікувати тему в ВКонтакте Опублікувати тему в Facebook Опублікувати тему в Mail.Ru Опублікувати тему в Живой Журнал Опублікувати тему в Twitter Опублікувати тему в FriendFeed Опублікувати тему в Google  Опції теми Опції перегляду

Василь Ільницький: “Першим моїм гонораром були казки”

08.12.2010, 14:52   Залишайте свої коментарі, реєстрація необов'язкова

Василь Ільницький на теренах Закарпаття особа відома. Самобутній журналіст, один з „хрещених батьків” та головний редактор першого опозиційного видання краю газети „Срібна Земля”, засновник і головний редактор „ФЕСТу”, директор видавництва «Закарпаття»… Цього року Василеві виповнилося 50 років. Цифра з усіх поглядів знакова.

І добра нагода поміркувати про журналістику. Адже нині мало пам’ятає, що починав Василь Ільницький тележурналістом…

“ПЕРШИМ МОЇМ ГОНОРАРОМ БУЛИ КАЗКИ”


– Ну як воно, Василю, у п’ятдесят?

Спокійно, адже за свою “пятдесятку” я встиг сотворити не лише газети, публікації, телепрограми та книги, а й вивів у доросле життя доньок — Лесю і Мирославу, посадив невеличкий садок та виноградник і збудував дім. Але для виконання основного чоловічого призначення – народити сина – до 50-річного ювілею мені забракло … рівно трьох днів. Тепер, коли Василь Ільницький-молодший прожив перші півроку, знову почуваюся молодим татом.

– Хто напоумив тебе, сільського хлопця з Верховини, здобувати хліб журналіста?

–Ти не повіриш, але свій перший допис у газету я зробив у 6 років. Газета „Сільські вісті”, яку передплачував батько, довгий час вела конкурс „Напишіть оповідання, школярики.” Суть його зводилася до того, що потрібно було змістовно описати 3-4 малюнки.
Батько пояснив мені що й до чого, вирвав із свого блокнота не розграфлений листок і наказав до його повернення написати „твір”. Страшенно нерівними, падаючим в усі можливі боки друкованими літерам (бо каліграфією ще не володів), я нашкрябав щось про велику силу електрики, завдяки якій у селі тепер можна дивитися кіно, освітлювати дорогу та …доїти корів.
Наступного дня тато відправив мій опус до Києва і всі про цю оказію забули. Яким же було наше здивування, коли через кілька тижнів у газеті мене назвали наймолодшим переможцем конкурсу, а сільський поштар І.Лешенда приніс пакунок від редакції, у якому був лист-побажання піти до школи і навчитися каліграфічно писати та книга казок „Гора до неба”.
До речі, цю книгу з логотипом „Сільських вістей” я беріг довгі роки і нині дуже шкодую, що загубив її при одому з численних переїздів.
То ти з шести років став газетярем?
– Про професію “журналіст” я довідався після закінчення 8-го класу. Кум моєї сестри працював головним редактором на обласному телебаченні. На одному з сімейних торжеств він запросив мене прийти до нього на телестудію на Київську набережну,18. Побаченого було досить, аби на тривалий час „захворіти” тележурналістикою. Я й досі вважаю світлої пам’яті Йосипа Йосиповича Стеціва своїм хрещеним батьком у журналістиці. Він у прямому сенсі привів мене за руку у цю професію, нетрями якої я, очевидно, блукатиму вже все своє життя.

“ЗІ СТАДІОНУ МІЛІЦІЯ ЗАБРАЛА МЕНЕ У “ВОРОНОК”

– А де ти гриз граніт журналістської науки?
На відміну від сьогодення, тоді в Україні було лише два журфаки: в університетах Києва та Львова. Але то були не сьогоднішні контори по видачі дипломів, де здебільшого викладають „фахівці”, які за своє життя не написали жодної статті, а дві по справжньому конкуруючі між собою школи журналістських кадрів, а професори Д. Прилюк та В. Здоровега – їхніми візитівками.
Майже кожну свою лекцію наш Володимир Йосипович розпочинав з критики „вчення” опонента, без боязні говорив, що столична школа відірвана від реалій життя. Не боятися відстоювати свою думку вчив і нас. Якщо ти спитаєш мене, що найголовніше я виніс зі стін Франкового вузу, то без найменшого сумніву скажу: дух вільнодумства та відданість професії.
Що згадується з часів навчання на львівському журфаці? Кого пригадуєш з однокурсників, викладачів?
– О, багато чого! Ну хіба можна забути доброзичливі шпильки практично на початку кожної лекції на адресу “братців-закарпатців” доцента Ю. В. Петрушка, конспектування не менш як 100 позицій першоджерел для семінарів у “діда Дем’яна” (доцент Д. С. Григораш), безкінечні, але не безпідставні придирки “баби Шури” (доцент О. Н. Сербенська), нестандартні лекції зі стилістики у В.Кибальчича, практичні заняття з непрогнозованим підсумком у А.Капелюшного, іспити у внука “червоного дипломата” професора Чичеріна. Про кожного можна розповідати окремі історії.
На все життя закарбувалися відвідування чи не усім курсом футбольних матчів львівських „Карпат”, де одного разу, за надто активне вболівання, міліція запроторила мене у „воронок” і від ночівлі у райвідділі врятувало лише те, що сержант, який мав стерегти мене, виявився … однофамільцем; перший танець на відкритті молодіжного палацу „Романтик” на який мене запросила розкішна дівчина, яка виявилася… „підставною качкою” – працівницею палацу; приготування найсмачнішої страви – студентського супу на гуртожитській кухні; „помідорні пристрасті” у степах Миколаївщини на зборі коргоспного урожаю томатів для потреб рідної Вітчизни; постійні приколи на військових зборах у Славуті.
Із часу закінчення навчання минуло 28 років, але й по нині при зустрічах чи у телефонних розмовах з однокурсниками-земляками М. Дочинцем, М. Папішом, В. Янчиком, М.Мельником постійно згадуємо ці незабутні миттєвості студентського життя.

– Які тоді були віяння на факультеті?
– Існував певний культ практичної журналістики. Престижним було не стільки успішне навчання, скільки друкування власних матеріалів у пресі. Журналістську майстерність на факультеті викладали гранди – власні кореспонденти московських і київських видань: Василець із*„Правди”, Вукович із „Известий”, Панов із „Комсомолки”,*Мартинов із „Радянської України”. Звісно, ми мріяли хоч трохи бути схожими на них.
Піком слави вважалася публікація у республіканських виданнях та отримання солідного гонорару. Цікавий факт: у *приймальній деканату був стіл, на якому викладали квитанції поштових переказів з редакцій. Незважаючи на вічне студентське безгрошів’я, переказ на десять і більше рублів ніхто відразу не брав. Лежав він там по кілька днів, аби якомога більше однокурсників побачило, що тобі прийшов солідний гонорар, бо це було свідченням твого успіху.
“ПЕРШИЙ ТЕЛЕСЮЖЕТ Я ЗРОБИВ У ДЕВ’ЯТОМУ КЛАСІ”

– А як ти потрапив на телебачення?
– Уперше у житті ще дев’ятикласником шеф закарпатських телевізійників Й. Стеців відправив мене у „відрядження” з Осипом Лободою -*молодим тележурналістом, який щойно починав свій трудовий шлях на Закарпатському телебаченні. Завершувалися жнива і Осип Степанович одержав завдання підготувати репортаж з колгоспу, здається, „Перемога” на Берегівщині. Мені ж він довірив зробити перший сюжет у житті з фазанарію у с. Шаланки на Виноградівщині.
Страху я тоді набрався чимало, випитуючи у дорослих дядьків фактаж для сюжету. Зате скільки гордості було, коли диктор Наталія Якушко читала написаний мною (школярем!) закадровий текст, а вдома батьки звіряли почуте з телевізора із принесеною додому копією тексту.

З Василем Рацом
З тих пір я не уявляв, що у світі може бути якась інша робота, ніж на телебачені. Щороку по закінченню терміну обов’язкової практики — спочатку в багатотиражці ВО „Сірка” на Львівщині, а потім у міжгірській районці „Радянська Верховина” — я не мав канікул, а йшов підробляти на телебачення, тим паче, що гонорари там були солідні.
Телевізійники Осип Лобода, Михайло Фатула, Омелян Плеша, Дмитро Леспух радо тягали з собою у добитих УАЗиках та „Латвіях” пацана, який дещо розвантажував їхній стислий робочий графік гарячої відпускної пори. Тож коли настав час переддипломної практики на Закарпатському ТБ я був там „своїм чоловіком”.
Попри існування держрозподілу більшість студентів львівського журфаку самі знаходили собі майбутню роботу. Завершуючи університетські студії та практику я наважився попросити у тодішнього голови Закарпатського облтелерадіо Дмитра Воробця виклик на роботу. „На роботу візьму хоч нині, але квартиру не дам!”, — заявив Дмитро Андрійович. Тієї миті квартиру я і в гадці не мав – мені б роботу дістати…
– І яким тоді було крайове ТБ?

За сьогоднішніми мірками – зараглементованим. Окрім того, що всі редактори-журналісти були політично „грамотними”, головний редактор та голова комітету, окрім фахового вишу, обов’язково навчалися ще й у Вищій партшколі у Києві. Але і над ними партія тримала наглядача-цензора в особі працівника так званого „облліту”, підпис якого був останній і вирішальний на матеріалі, який мав іти в ефір.
Прямих ефірів тоді практично не було, за винятком трансляцій першотравневих та жовтневих демонстрацій трудящих, футбольних матчів та інформаційних випусків новин. Усе інше йшло у відеозапису.
Сценарії телепередач, тексти виступів – затверджувалися тим же обллітом, працівник якого потім переглядав передачу перед виходом її в ефір, чи не допустив хтось крамольного відхилення від тексту.
Мав я з цього приводу клопіт. У своїй програмі „Місто моє-гордість моя” я зробив критичний сюжет про незадовільну роботу міського автотранспорту в Ужгороді. Водії, які за словом у кишеню не лізли, заявили, що ритмічній роботі найперше заважає брак запчастин та недостатня кількість бензину. Уяви собі, що в останній фразі цензор запримітила крамолу – не може у Радянському Союзі*не вистачати бензину! Довелося останні слова вирізати з плівки. Не можна було прямо говорити, що погано працює міліція, чи критикувати депутатів, не кажучи вже про членів міськкому партії. А от керівників підприємств – хоч до ганьбового стовпа прив’язуй! Таких маразмів було чимало.
Та все ж критичні сюжети про незадовільну роботу торгівлі, комунальників, транспортників, шляховиків, будівельників з режисером програми В.Коломійцем ми робили у кожній програмі і ужгородці писали масу листів та просили розповісти про їхню проблему. Влада, установи та організації мусіли реагувати на критику, щось виправляти, щось змінювати та доповідати про виконану роботу. Парткоми за цим дуже уважно слідкували і не упускали нагоди винести комусь догану, тому реагування на критику у ЗМІ в ті часи було справою обов’язковою. Не те, що нині! Усвідомлення того, що своїм критичним виступом ти можеш щось змінити на краще додавало снаги у роботі.

НАЙБІЛЬШИМ АВТОРИТЕТОМ ДЛЯ МЕНЕ ЗАВЖДИ БУВ БАТЬКО”
***
– Потім була робота в “Новинах Закарпаття”, “Карпатській Україні”, “Срібній Землі”, “Фесті”, видавництві “Закарпаття”… Хто для тебе був авторитетом увесь цей час?

По натурі я – нігіліст і кумирів ніколи не мав. Інша справа люди, думку яких я шанував і до якої дослухався. Найперше – це мій батько, якого я з раннього дитинства сприймав як істину. Впродовж усього свідомого життя моїм порадником у всіх важливих ситуаціях був і є стрико Юрій Васильович – колишній керівник краю. За професійне становлення завдячую покійним уже професору Володимиру Здоровезі та тележурналісту Йосипу*Стеціву. За мудрі уроки життя завжди буду вдячний Володимиру*Сливці та Євгену Томенчуку, які також завчасно пішли з життя.
Коли тобі було найважче?
– Попри веселу вдачу й оптимізм, гірких моментів у моєму житті не бракувало. Але найважче було, коли помер батько. Напевно, я лише тоді по справжньому усвідомив, що він для мене значив. Хоч мені тоді було уже 42 роки, але я раптом відчув себе осиротілим і плакав, як малий дітвак. Утрата матері була не менш пекучою, але тоді я, напевно, уже змирився з тим, що батьки колись відходять. Назавжди. Нині дуже гірко стає на душі, коли у рідному селі бачу батьківську хату, в якій тепер живуть зовсім чужі люди.

– У 50 років в тебе народився син. Це доволі мужній вчинок…
– Це мужній вчинок моєї 48-річної дружини, безмежно коханої мною Оксанки. А для мене мій Василько – це дар Божий. Уяви, у 7,5 місяців він реально почав казати мені ТАТА. У такому віці, коли ти вже багато чого бачив, спробував і пізнав, ніщо не може дарувати таких потужних емоцій, як спілкування з тією крихіткою, яка колись має продовжити те, чого не встигну я.
Усе решта – суєта, яка, часом, не вартує й затраченого часу. А щодо віку… Ти знаєш, що не тільки моє 50-ліття було ощасливлене народженням дитини. Мій колега Елемир Кевсегі з „Карпаті ігаз со” у день свого ювілею отримав у подарунок від дружини доньку. Нині ми жартуємо, що ростимо один одому зятя та невістку. Тож ровесники, не бійтеся малих дітей!
Чого навчило тебе життя за 50 років?
– Дорожити своїм ім’ям. Воно як особисте клеймо визнаного майстра, що не потребує жодних інших гарантійних зобов’язань. Так і в нашій професії: до підпису справжнього журналіста не потрібні додатки у вигляді дарованих владою почесних звань, високих посад, наукових регалій чи переліку попередніх заслуг.

– І наостанок – розкажи про свою мрію.
– До упаду натанцюватися з дружиною на весіллі у свого сина.
Розмовляв Олександр Гаврош, “Новини Закарпаття”, Василь Ільницький, Закарпаття онлайн.БЛОГИ

Схожі теми
• Закарпаття: Як виживає Ільницький завод механічного зварювального устаткування на Іршавщині? 
• Василь Ільницький: "Свій перший газетний допис я написав у шість років" 
Відповідь

Тут присутні: 1 (користувачів: 0 , гостей: 1)
 
Опції теми
Опції перегляду

Ваші права в розділі
Ви не можете створювати теми
Ви не можете відповідати
Ви не можете додавати вкладення
Ви не можете редагувати повідомлення

BB code is Вкл.
Смайлы Вкл.
[IMG] код Вкл.
HTML код Выкл.

Швидкий перехід


Часовий пояс GMT +2, Поточний час: 19:19.


bigmir)net TOP 100