Закарпатський Форум 'Уж Форум'
Українська Русский English
Фотоальбом Flash-Ігри
Новини Погода

Повернутися   Закарпатський Форум "Уж Форум" > Закарпаття > Історія й культура Закарпаття
Історія й культура Закарпаття Історія, культура, природа й інші невичерпні цінності Закарпаття

Відповідь
 
Опублікувати тему в ВКонтакте Опублікувати тему в Facebook Опублікувати тему в Mail.Ru Опублікувати тему в Живой Журнал Опублікувати тему в Twitter Опублікувати тему в FriendFeed Опублікувати тему в Google  Опції теми Опції перегляду
Старий 27.12.2011, 04:13   #1
 
Аватар для szantai
 
Реєстрація: 10.01.2009
Повідомлень: 2,151
Ви Подякували 32 раз(ів)
Вам Подякували 231 раз(ів)
Дівчина
Arrow

Закарпатські народні казки


Христос і коваль


Ходив Христос і святий Петро і Павел по земли. Прийдуть до єнного кована, а ковач кує коні без пудків, так у лабу б’є. Каже Христос:

– Недобре ти куєш коня.

– А як би ніт? Я все сяк куу.

– Но, пой, я тя научу.

Тоди Христос розкаже Петрі, оби конім лаби поудтинав. Петро поудтинав лаби всі чотири, а коні лежать без лаб. Лаби забрали до кузні, та там кууть, пудкови кладуть. Як уже поковали, Христос кожду лабу на своє місто покладе, і лаби імилися так, як доти були здорові, і кочіш повів домі коні. А Христос каже ковачеви:

– Пой гев! Оби-сь сяк коні кував другий раз! Та й Христос пушов з Петром і з Павлом дале.

Раз енного гровфа кочіш приведе коні ковати ід тому ковачеви, що гвіздя бив у лаби без пудкови. А ковач ухопив фейсу, пушов, поудтинав конім лаби, коні позгибали. А він забрав лаби та кує у кузни.

Каже кочіш ковачеви:

– Що ти наробив? Ти коні постинав!

– Ой ти мені не розказуй, мене не такий майстер учив, гі ти, як треба коні ковати!

Як поковав лаби, піде, прикладує лаби, лаби ся не ймауть. Видить уже й ковач, що похибив. А кочіш побіг домі, повів гровфови, що ковач конім лаби поудтинав. Гровф розказав того ковача ймити. Ймили його, так усудили, що ковача завісити.

Каже Христос:

– Петре та й ти, Павле! Завтра того коваля вішати будуть.

– Ай за що, Христе?

– Коні ковав, так, гі ми. Поудтинав конім лаби, коні поздихали. Айбо йдеме ми там; не завісять його.

Прийшли там, уже ипен ковача на вішильницю тягнуть горі. Христос каже:

– Панове славні! Ци не може би сього ковача охоронити уд шибениці, оби коні такі були, гей були, живі?

– Удячно, лем коні най будуть живі.

Христос розказав, щоби тоти кістки знесли із коней, що пси розтягли. Кістки знесли, Христос кажду кістку на своє місто поклав, і коні ожили. Тоди узяв ковача ід собі Христос:

– Пой сюда, научу тя іщи, як коні кувати! Як ід тобі приведе кочіш коні, то оби-сь не удтинав лаби, бо ти не годен так, як я, ай коня прияжи, а кочіш най держить за лабу, а ти так коня куй, на кони лабу.


Записав Володимир Гнатюк


...

Схожі теми
• Закарпатські коломийки, сміховинки, колядки, народні пісні... 
• Василь Ільницький: “Першим моїм гонораром були казки” 
szantai поза форумом   Відповісти із цитуванням
Старий 27.12.2011, 04:17   #2
 
Аватар для szantai
 
Реєстрація: 10.01.2009
Повідомлень: 2,151
Ви Подякували 32 раз(ів)
Вам Подякували 231 раз(ів)
Дівчина
Автор теми

Крікус-Какус

Два вояки утекли з війська та все йшли хащами, бо боялися, що їх хтось імить їх у селі. Дуже їм тяжко було, бо не мали що їсти і грошей не мали, щоб собі купити їсти. Найшли у хащі єдну велику пивницю і зайшли в неї. Побачили там багато бочок. І тоді каже єден вояк другому:
– Но, то хоч вино будемо пити, кедь ніщо їсти!
Позирають у бочку, а бочка порожня єдна, друга, – усі порожні. Раз послідню бочку позирають, аж вона тяжка.
– Ага! – кажуть. – Тут є вино!
Розденчили бочку, а в тій бочці друга менша бочка. Розденчили ту меншу, а в ній уп’ять бочка ще менша. Розденчили ту, ще меншу, і в тій найшли таку бочку – на єдно віко. Розденчили ту, що на віко, аж у ній ще менша; і доти находили бочки, що найшли таку бочку, як лісковий горіх. Розденчили найменшу, а в тій найшли єдну картку. І каже тоді єден вояк:
– Позирай, що у тій картці, бо ти знаєш письмо.
– Тут, – каже другий, – є написано: Крікус-Какус!
Та й дораз з’явився чорт – бо то чортове ім’я таке було – сперед них:
– Що накажуть панове, я донесу!
– Та що нам інше? Їсти-пити донеси нам!
І дораз запалилися свічки, стіл накрив, і на столі усячини доста: вино, м’ясо, левеш, хліб, погари; їдять, п’ють, гостяться вояки. Там вони сиділи три місяці, в тій пивниці: Крікус-Какус стачить ушитко! І дорадилися так вояки, щоб іти д’цареві: ачей би їх цар усвободив з воїнства, кедь вони дадуть ушитким воякам і офіцерам, кілько має цар, обід.
Цар на сесе пристав:
– Ну, кедь ви дасте обід моїм воякам та офіцерам, тоді я вас одпущу домів.
І раз лем почали ся столи накривати – айбо нікого не видко, хто накриває, лем так у повітрі стіл летить, – і на столі ся кладе паленка, вино, погари, виделки, ножі, м’ясо, хліб – що треба до обіду. А офіцерам особливо накрили. То Крікус-Какус мусив поставити, бо його картка – у того вояка! І як ся обід відбув, лем із стола вшитко пропало – не видко було, же хто ото бере із стола. І тоді цар каже тим двом воякам:
– Теперки можете йти собі домів.
Межи сими двома вояками єден знав письмо, а другій – ні. І каже той, що письма не знає:
– Та, хлопе, – каже, – я не буду мати нич, бо Крікус-Какусова картка в тебе є – та тобі, що розкажеш, він постачить. Розкажи йому тепер, щоби мені п’ятсот золотих приніс, аби я мав із чим удома жити.
І дораз Крікус-Какус приніс п’ятсот золотих і дав тому, що письма не знає. І так вояки ся розійшли, і пішли собі домів. А у того, що знав письмо, іще мамка жила, сама була у хижі. І він як прийшов домів, мати його не упізнала. І він ся просить на ніч:
– Чесна ґаздинько, чи не переспав би я тут сесю ніч, у вас?
– Ай, паночку, а як ви у мене переспите, кедь я така бідна?
– Та я якось пересплю у вас.
І як рано встали, він повів їй, що він – син її. А то було в єднім місті. Каже той вояк матері своїй:
– Ідіть, мамко, у кав’ярню, просіть на двох обід за двісті срібних!
І пішла мати його у кав’ярню, і просить у кельнера обід на двох за двісті срібних. Кельнер собі думає: „Що то за пан такий великий, що за двісті золотих обід на двох розказує, та й що я годен дати йому?” Думає собі, що би дещо такеє вибрав дороге. Та й зібрав такі дорогі речі та й так собі гадає: „Ото багато буде коштувати, тож я сам понесу”. Так і учинив. Айбо в тім місті дораз чути всюди стало, що великий пан прийшов.
І жив там у тім місті другий пан багатий, та мав єдну доньку. Прийшла мати до того пана сватати її за свого сина. Пан увидів її на ґанку й каже:
– Що ти, бабо, ходиш сюди? Йди до кухні, дадуть тобі їсти.
– Ой, паночку, не прийшла я, аби ви мені їсти дали, а я ото прийшла: мене син послав, аби ви віддали свою доньку за нього.
– Іди мені з хижі! Я би-м віддав свою доньку за твого сина?!
Прийшла баба домів, і син звідає її:
– Що, як-єсте ходили?
– Та прогнав мене пан, казав так, що він не дасть за тебе свою доньку.
Айбо панові прийшло у розум, як бабу прогнав: „Тото пан великий має бути, багатий, кедь він на двох обід за двісті срібних розказав!”
І каже той вояк:
– Ідіть, мамко, уп’ять до того пана сватати за мене! ...
szantai поза форумом   Відповісти із цитуванням
Старий 27.12.2011, 04:18   #3
 
Аватар для szantai
 
Реєстрація: 10.01.2009
Повідомлень: 2,151
Ви Подякували 32 раз(ів)
Вам Подякували 231 раз(ів)
Дівчина
Автор теми

Продовження казки...
_______________________

Прийшла баба назад, і пан дораз інакше почав із нею говорити.
– Та добре, я за твого сина дам свою доньку, кедь така хижа у нього буде як у мене, такий двір, такий ґанок. Та кажіть йому так, що тоді віддам за нього.
Прийшла вона домів. Звідається син:
– Що пан казав?
– Та то казав, що кедь у тебе така хижа буде, такий двір, такий ґанок, як у нього, тоді дасть за тебе свою доньку.
– О, мамо, смійте ви ся із того! Не такий у мене буде ґанок та хижа, та вшитко, як у нього!
Пішов увечері той вояк геть і каже:
– Но, Крікус-Какус! Знаєш того пана, що я у нього доньку сватав? На завтра аби-сь мені таку хижу поставив на три поверхи, ґанок із цементом, стовпи скляні, у дворі усюди цементом аби-сь залляв, і аби той ґанок моїм садком до того пана досягав!
І раз на рано то ся стало. Встав той пан, що доньку оддає, позирає у вікно, аж воно не можна позирати – так ся світить од того ґанку та й од скла! І тоді він каже своїй доньці:
– Уставай, ходи скоро до того вояка, будемо свадьбувати!
Прийшли. Той вояк устав, пішли до попа, помінялися обручками та й посвадьбували.
Тоді каже Крікус-Какус тому воякові:
– Просив би-х я вас, кедь би ви мене пустили домів до мого няня, бо до мого няня треба шість днів ходити.
Вояк собі подумав:
– Можеш іти, лем аби-сь назад прийшов.
Айбо Крікус-Какус каже:
– Дайте мені й тоту картку мою; я вам її назад принесу.
Вояк дав, і Крікус-Какус тоді каже, як узяв картку:
– Перехрестися лівою рукою; не увидиш ти мене більше тут, доста я тобі служив!
Та й пропав.
Айбо раз на другий день той вояк устає, айбо тої хижі не є, що Крікус-Какус учинив йому: він серед землі спить із своєю жоною, в тій кучі, де його мати жила! І той пан багатий як тото увидів, що палати не є, скоро побіг і взяв свою доньку назад до себе, а того вояка так осудили, щоби його прив’язати до стовпа, ізв’язати йому руки й ноги, а їсти йому нич не дати – аби там його оводи й шершні із’їли. І раз він там стоїть коло стовпа єдної ночі, чує – гримлять вози. Він лічить вози – налічив сорок дев’ять, а на п’ятдесятім їде Крікус-Какус. І як увидів Крікус-Какус, що той там прив’язаний коло стовпа, почав ся твердо сміяти! І каже:
– Га-га-га! Чи ти тут? Так тобі й треба. Видиш, – каже, – ти мене не шкодував, коли розказав, аби-х я царевим воякам та офіцерам обід дав; не знаєш ти того, відки я те доношував, то лем я знаю! Чи знаєш ти, кілько я постолів порвав, доки я у тебе був? П’ятдесят возів залізних постолів порвав-єм, – сесі вози, що тепер іду з ними! Та й тото був-єм позичив тоті постоли, та тепер їду купувати, бо мушу тоті постоли повернути!
Той вояк каже:
– Та дарма! Я вже виджу, що я тут свій вік мушу добути коло сього стовпа. Та я за сим не жалую, бо я собі заслужив; лем за єдним мені дуже жаль, що-м ся тобі не поклонив, коли ти од мене йшов геть. Та хоч, – каже, – тепер би-сьмо ся поцілували.
Крікус-Какус каже:
– Поцілуймося!
І поцілувалися. А вояк каже:
– Коби-сте мені тоту картку дали, аби-м її поцілував!
Крікус-Какус вийняв картку і каже:
– Цілуй.
А вояк – швак його в зуби! І тоді каже:
– Тепер уже ти мій назад! Розв’яжи мене од стовпа, скоро їсти-пити мені принеси, бо я уже п’ять днів не їв тут.
Крікус-Какус поставив йому, що треба було, і тоді розказав своїм фурманам, аби вже не йшли по постоли, бо він уже в руках: „Ідіть собі домів!”
Той вояк прийшов домів і каже Крікус-Какусові:
– Видиш, до якого нещастя ти мене привів? Жону в мене взяли, і хижі не є! Назавтра аби-сь мені назад то поставив, що було передніше.
І він то назад поставив. І як увидів той пан, що вже у його зятя хижа назад є – так, як було – каже своїй доньці:
– Донько, іди до ґазди!
Донька пішла і там із ним жила.

. . .
szantai поза форумом   Відповісти із цитуванням
Старий 27.12.2011, 04:19   #4
 
Аватар для szantai
 
Реєстрація: 10.01.2009
Повідомлень: 2,151
Ви Подякували 32 раз(ів)
Вам Подякували 231 раз(ів)
Дівчина
Автор теми

АНІ ДОДАТИ, АНІ ВІДНЯТИ


Була служба в церкві. І прийшов до церкви цар. Сів він собі на столець і позирає по людях, дивиться, що люди роблять. Піп читає Євангелиє й проголошує:
— Хто перший, буде посліднім, а послідній буде першим. А царя то заїло. Думає: "Я перший. І аби я був посліднім? То не буде". Прийшов він домів і наказує слузі:
— Йди за попом і кажи йому так. Най він принесе ту книгу, що в церкві з неї читав: "Хто перший, той буде посліднім, а хто послідній, той буде першим".
— Добре.
Слуга пішов і каже попови:
— Слухайте, беріть книгу, що-сьте в церкві читали, і йдіть до царя. Він край хоче знати, що ви читали.
Піп прийшов, і каже цар:
— Ану кажи ти мені, де ти таке читав: хто перший, буде посліднім, а хто послідній, буде першим?
А піп одкрив та й подає йому Євангелиє:
— Туй, туй.
Цар узяв ножик і тих два рядки вирізав геть, аби не було їх. Вирізав і книгу закрив:
— На, більш тото не будеш читати в церкві, більш не будеш.
І пішов піп геть, а цар пішов до хижі, їв, пив. Вийшов надвір, дивиться, а д'ньому приходить чоловік здоровий. Не такий малий Іванко чи Грицько, як я, а здоровий. Цар здоровий, або й здоровий чоловік підійшов д'ньому. А він йому говорить, цар:
— Як ти сюди прийшов без мого відома й без мого приказу? Як ти сюди прийшов?
А той відповідає:
— Ти мене не звідуй, як я прийшов без твого відома, а позирай: олень над рікою бігає, олень.
Олень ходить над річкою та пасе. А цар — до хижі, взяв пушку та й хоче оленя вбити. А олень сюди-туди, та й д'воротам, та й перескочив. Не треба було й ворота відкривати. А на вулицю пішов олень й обзирається. Айбо туй підійшли діти та стріляти не мож. Цар іде з пушкою, хоче вбити оленя. А олень іде, йде. А туй вже й діти, а туй вже й Мошко надійшов. Та й він нагнав оленя ід'воді, а олень — у воду. Пішов у воду та й переплив на той бік, а там лозина. А олень так об'їдає лозу, так об'їдає. А цар думає: "Ти мої лози об'їдаєш?" Та
прийшов до річки, та й геть розібрався. А той великий чоловік за ним іде. Цар плаття з себе зняв до трусів, пушку на плечі та й у воду дався. Та доки переплив на другий берег, той взяв плаття на себе, той великий чоловік, та й іде до царського палацу, бо він уже цар.
Прийшов чоловік туди, пости одкрили йому двері, одкрили ворота, він зайшов домі.
А цар переплив ріку, походив по лозах -—нема оленя. Вернувся назад — плаття нема. А там був бовт, і був у ньому жид-бовташ. Зайшов до нього цар:
— Слухай, я поплив за оленьом, а хтось у мене вкрав плаття. Дай мені плаття, бо я голий домі не піду.
Той йому дав плаття, шерстяне, але не царське. А хоть би й царське дав, то нич з того, там уже цар другий. Іде цар домі, а там пости.
— Де йдеш?
— Домі.
— Та де "домі", — каже, — туй цар жиє.
— Я цар.
Вже його звідають, який він цар.
— Який ти цар? Кругом, шагом марш! Та й він пішов. Прийшов до жида знов:
— Слухай, Мошку, я в тебе переночую, а рано піду.
— Добре, добре.
Дав йому Мошко щось їсти, він переночував. А раненько Мошко сам пішов до царя
дивитися, чи дома цар. А йому пости сказали, що цар дома. Вернувся Мошко та й говорить:
— Слухай, не обманюй ти мене, що ти цар. Цар дома є. Який ти цар? Я не знаю, що ти за іден. Ти шпигун чи що? — каже. — Мене виженуть із села через тебе. Іди собі геть.
А цар забрався й пішов собі геть, та як би в Ужгород чи в Мукачів. І держав руку на милостиню, та гей жебраки. І два роки був жебраком, два роки! Та й він заріс, не стригся, не брився. Борода до колін, волосся до землі. Довелося йому пропадать два роки, за два рядки, що він був вирізав у Євангелиї. І він пропадав два роки.
А в два роки цар, що був замість нього, написав у газети: "Усі жебраки — до мене в гості". І всі жебраки дораз про то дізналися й прийшли до царя в гості. А він, цар-жебрак, думає: "Іду я та хоть там наїмся добре". Та й прийшов. Прийшов та не йшов межи жебраки, а сів скраю собі, коло воріт. Сів та й поглядає на панію, на царицю. А цариця й собі дивиться на нього, на такого жебрачища. А той цар поглядає на них обох.
Но добре, їли всі жебраки, пили, а він чогось не їсть, не п'є, лиш позирає. Аж туй каже цар:
— Дорогі гості! Принимайте малу гостину за велику та й розходьтеся.
Та й жебраки іден за другого, іден помежи другого, та й у ворота, та й пішли. Та й ворота
закрилися. А він остався. І тоді лиш почав їсти й пити. Поїв, попив. А цар позирає на нього, що він остався сам, та кличе:
— Ходи, ходи сюди.
Закликав його та й наказує панії, цариці:
— Іди там до хижі, йди.
Вона пішла, а цар закликав його в одну кімнату, закликав борбіля. Той обстриг його,
побрив. Вбрали його в чисте, повели в баню, обмили. Вбрали його в царське плаття, нове плаття. І тоді цар закликав царицю:
— Іди сюди. Позирай, — каже, — котрий твій муж. Чи той, чи я? А вона позирає то на того, то на другого й не знає, котрий її чоловік. А він каже йому, цареви-жебракови:
— Я, ангел-хранитель, прийшов покарати тебе. І щоб ти знав: від Євангелия не мож ні відняти, ні додати. Нич, ані єдну букву змінити не можна! То не мож!
І він пропав, а цей став царем далі. Як царював, так і царює. І казці конець.


* * *
szantai поза форумом   Відповісти із цитуванням
Старий 27.12.2011, 04:20   #5
 
Аватар для szantai
 
Реєстрація: 10.01.2009
Повідомлень: 2,151
Ви Подякували 32 раз(ів)
Вам Подякували 231 раз(ів)
Дівчина
Автор теми

ДВОЄ ЦІМБОРІВ І МЕРТВИЙ


Були два цімборове, забралися мандрувати. Йшли, йшли та й прийшли д'єдній церкві. Дзвонар прийшов дзвонити, церкву отворив і зайшов туди. Він їх двох, значиться, не видів, і вони зайшли всередину. Дзвонар своє одзвонив, церкву закрив і забрався. Пішов, а вони там
зосталися.
А коло церкви був цвинтар, і вночі єден гріб ся розкрив, і вночі, в дванадцять годин, єден мертвий вийшов, зняв з себе сорочку й гаті та лишив коло гробу, та пішов до свої корчми, до свої жони. А вони в церкві почули шум, вийшли та сорочку й гаті взяли. Взяли і з тими гатьми пішли назад до церкви. Він прийшов і видить, що того там не є. Прийшов до церкви й каже:
— Дайте моє, дайте гаті й сорочку.
Вни не давали. Він хотів зайти до них до церкви, а вни двері підперли й не пустили його.
А рано вони вийшли з церкви та пішли, розумієте, десь поснідати. І попали прямо до тої
корчми, і кажуть:
— Дайте нам щось їсти та нате сорочку й гаті. А корчмарка до них:
— То мого чоловіка сорочка й гаті, то мого чоловіка. Де ви їх узяли?
Вони їй розповіли все:
— Так і так, він уночі встав з гробу і то положив, а ми взяли. Дайте нам, — кажуть, — щось їсти.
Дала вона їм їсти. Та й напудилася вона, і жаліється:
— Я ся так бою. Він кожну ніч ходить до мене.
— Ви не бійтеся, — каже, — найдіть нам свячену крейду, і ми зробиме так, що він більше ту не прийде.
Корчмарка дістала їм ту крейду. Та лишилися вони обидва в корчмі, обциркулювалися тою крейдою й чекають дванадцятої години. А жона пішла в свою кімнату спати.
Сидять вони, вже скоро дванадцята година. А єден напудився та каже:
— Я відійду й зараз прийду.
Він пішов і не прийшов. І той зостався, значиться, сам. "Та вже що буде...", — думає.
Приходить мертвий і просить:
— Дай мою сорочку й мої гаті. А він не хоче:
— Не оддам. Повідж, що ти тут глядаєш? А той мертвий, розумієте, повідає:
— Я тут маю в підвалі закопані в двох горцях гроші. Я хочу їх бідним людям роздати.
Пішов він, той мертвий. А той зостався в корчмі до рана, гуляє собі, п'є. А рано виходить з хати жінка та питає:
— Ну як?
— Так і так, — відповідає, — ви ся не бійте. Вже він більше ходити ту не буде. Більше він не прийде, будьте спокійні. Можете спокійно спати цілу ніч.
А вона вчула від нього про тоти гроші, що він мав дати людям, і пожаліла їх, і каже йому так:
— Будеме разом жити. Я буду твоя жона, ти будеш мій чоловік. І жили вони тоді, і жили, прожили пару років, і прийшов той чоловік, котрий його лишив уночі при такому ділі.
Прийшов і не спознав його, а ґазда його спознав. Той говорить так:
— Я голоден, ви би мені дали поїсти. Ґазда каже:
— Дам ті всього, що ті треба.
Дав тому їсти всього, як має бути, та й питає:
— А чому ти мене лишив у такий час? Ти пам'ятаєш? А він не знав, що казати. Поїв, та каже йому ґазда:
— Слухай, іди звідти, би більше тебе не видів, кедь так зо мною зробив.
Та два рази вдарив його, і той пішов. Аби знав, як цімбора лишати в такий час.

. . .
szantai поза форумом   Відповісти із цитуванням
Старий 15.01.2012, 00:28   #6
 
Аватар для szantai
 
Реєстрація: 10.01.2009
Повідомлень: 2,151
Ви Подякували 32 раз(ів)
Вам Подякували 231 раз(ів)
Дівчина
Автор теми

ЯК ЧОЛОВІК ЖОНУ ВИПРОБОВУВАВ


Був єден чоловік, який хотів перевірити жону, чи можна їй таємниці довіряти. Ось одного разу він їй і каже:
– Жоно, я тобі не вірю; якби я дорогі речі знайшов, ти би мене виказала?
Чоловічкумій любий! Я сім раз тобі побожуся, що я тебе ніколи не викажу.
Пішов той чоловік першого дня, убив куріпку, поніс її і поклав у воду. Увечері каже своїй жоні:
– Ходімо, жоно, з лучницею на куріпки, бо вони зібралися в ріці воду пити.
Вона посвітила йому лучницею, а він стрілив у куріпку і виніс на берег.
Другого дня пішов на воду, піймав струга великого і повісив того струга на вербу, та й каже своїй жоні другого вечора:
– Ходімо, жоно, струги ймати, бо зібралися вони лазити на вербу.
Запалив їй лучницю, аби світила, а сам стрілив: упав струг із верби.
Третього дня пішов і знайшов грошей багато. Увечері поносили тоті гроші і зсипали у ладу. Четвертого вечора каже чоловік своїй жоні:
– Жоно моя люба! Жили ми з тобою добре, айбо тут прийде на тебе сеї ночі смерть.
Вона йому каже:
– Яка то, чоловічку, смерть?
І він їй каже:
– Лопотова війна.
– Не дай мені тепер умерти, я тобі з віри буду служити!
Занесли до хижі єден сусік – такий, що зерно ся сипле, – і там він її замкнув у той сусік. Засвітив ясно у хижі, авночі і випустив дванадцять курей. Насипав на той сусік курям пшениці.Тоді голос дали кури дзьобами – дуже бубнували там, – і він так нагнав великий страх, що то є лопотова війна. Випустив жону з сусіка, і каже вона:
– Я тобі, чоловічку, за сесе вірно буду до самої смерті служити.
Минуло чотири дні. П’ятого дня пішов чоловік у село, бо хотів свою жону випробувати, чи буде вона слово тримати. Прийшов домів і вчинився, ніби п’яний. Узяв рискаль у руки і ганявся за нею, ніби хоче її вдарити. Зашпотався за стіл, аби його жона попри припічок утекла. А жона відбігла від хижі і почала гойкати:
– Йой-йой, у мене чоловік — розбійник, найшов багато грошей і тепер п’є, а мене б’є!
І пішла до панів, завдала його до суду:
– Панове добрі! Найшов мій чоловік багато грошей і мене тепер збиткує.
Закликали його пани до суду і стали йому казати:
– Чому, чоловіче, ти не зголосився, коли знайшов гроші?
– Хто на мене, панове, свідчить, що я знайшов гроші?
– Ай, на тебе твоя жона свідчить.
– Не вірте їй, панове, що то правда, бо моя жона здуріла.
І стали пани її питати:
– Коли то було?
А вона почала казати:
– Першого вечора ходилими на воду куріпок бити. Я світила, а він стрілив у куріпку; другого вечора ходилими струги на вербу ймати; третього вечора пішли й ті гроші поносили, а четвертого дня, панове, не дав мені загинути на смерть на лопотовій війні. П’ятого дня він напився, а мене побив.
– Но, панове, – каже чоловік, – чи можна вірити у цю казку? Глядайте ви у протоколах, чи є прописано, аби куріпки ходили у ріку воду пити? А чи є де у протоколах, аби струги на вербу лазили? А чи є щось прописано за таку лопотову війну?
Пани передивилися у протоколах і того ніде не знайшли. А його жоні видали дванадцять палиць на плечі:
– Аби ти, жоно, ніколи неправду не казала, абись чоловіка свого слухала!
А той чоловік, якби не мав свій розум народжений, дуже багато мав би клопоту через свою жону божену.
А кілько жоні мож вірити? Мож їй вірити в житті три речі такі.
Коли прийде чоловік на Великдень із церкви і каже: «Христос воскрес!» – і жона йому каже: «Воістину воскрес!» – тото істинна правда.
А другу річ, у яку можна вірити жоні, коли жона винесе чоловікові у поле їсти та й каже: «Ходи, чоловіче, обідати!» – і він каже: «Ходи й ти, жоно хрещена, обідати», – а вона відповість: «Не хочу, бо вже обідала» – тото є істинна правда, бо вона обід удома готувала і там не мусила терпіти, аби не їла.
А третю річ, у яку можна вірити, коли сплять обоє разом: «Хто з тобою, жоно, тепер спить?» – і вона каже: «Ти, чоловік мій хрещений» – і тотретя істинна правда, бо другий чоловік не сміє тоді прийти до жони, коли сам газда є вдома.
szantai поза форумом   Відповісти із цитуванням
Старий 11.12.2017, 18:28   #7
 
Аватар для Modryna123
 
Реєстрація: 11.12.2017
Повідомлень: 13
За замовчуванням

Чудові казки
Modryna123 поза форумом   Відповісти із цитуванням
Старий 25.08.2018, 15:59   #8
Заблокирован
 
Реєстрація: 31.10.2016
Адреса: Харьков
Вік: 44
Повідомлень: 3
Дівчина
За замовчуванням

да неплохие таких в нете не найти
kirpicik поза форумом   Відповісти із цитуванням
Відповідь


Тут присутні: 1 (користувачів: 0 , гостей: 1)
 
Опції теми
Опції перегляду

Ваші права в розділі
Ви не можете створювати теми
Ви не можете відповідати
Ви не можете додавати вкладення
Ви не можете редагувати повідомлення

BB code is Вкл.
Смайлы Вкл.
[IMG] код Вкл.
HTML код Выкл.

Швидкий перехід


Часовий пояс GMT +2, Поточний час: 20:48.


bigmir)net TOP 100