Показати повідомлення окремо

У Львові поховали письменника Назара Гончара, що потонув в ужгородському кар’єрі...

26.05.2009, 07:17   Залишайте свої коментарі, реєстрація необов'язкова

Минулої суботи по обіді на Личаківському кладовищі у Львові поховали письменника Назара Гончара, 45 років. Він потонув у четвер в ужгородському кар’єрі.

Назар приїхав до обласного центру Закарпаття на запрошення товариша, місцевого поета 21-річного Андрія Любки. Після зустрічі зі студентами Ужгородського національного університету друзі поїхали відпочити в мікрорайон Радванка, на кам’яний кар’єр. Середня глибина водойми — 30 м. Попри заборону місцеві жителі купаються у ній. Періодично люди тонуть.

— Назар сказав, що хотів би скупатися. На кар’єр ми поїхали утрьох — я, він і письменник Сергій Федака, — розповідає Андрій Любка. — Він увесь час був біля берега: сидів у воді й трохи плавав. За кілька хвилин ми з Сергієм помітили, що товариш зник. Почали гукати, а через п’ять хвилин побачили його тіло за 30 метрів від берега. Кликали на допомогу, та ніхто не поспішав. Коли все-таки люди збіглися, то через кам’янисте дно водойми нас п’ятнадцятеро витягали Назара з води — передавали його з рук на руки.
Андрій Любка викликав ”швидку” та зателефонував друзям. Дружині Христині про смерть чоловіка повідомив письменник Юрій Кучерявий. У Гончара залишився син Юліан, 13 років.

— Не уявляю, як таке могло статися. Назар завжди був обережним, добре тримався на воді. Скільки ми з ним плавали — в різних річках, водоймах, у Чорному морі, Балтійському. А тут таке... — львівський письменник Іван Лучук, 44 роки, несе дерев’яний хрест поперед процесії. Разом зі студентськими товаришами Назаром Гончаром і Романом Садловським він 1989-го створив літературну групу ”ЛуГоСад” — від перших складів прізвищ. 19 січня угруповання святкувало 20-річчя.

— Ми зналися з 1981-го. Тоді було модно збирати у пляшку з-під шампанського монети по десять копійок, — згадує Іван Лучук. — Назар першим назбирав цілу пляшку копійок — більш як сорок рублів, цілу стипендію. Він був моїм найближчим другом, кумом, хресним батьком моєї доньки. Востаннє бачилися позаминулої суботи. Десять років не був на моїй дачі, а тут — приїхав. Трохи попрацювали, Назар спиляв стару сливку. Потім пішли на дитячий Форум видавців книжки дивитися.

За труною йдуть понад 100 людей. 36-річний скрипаль Роман Рось згадує, як із Гончаром здійснювали проект ”Агорафобія” у печерах Тернопільської області та Криму.

— Назар був на поверхні, малював ноти і спускав через високий грот музикантам у печеру. Там, на березі підземного озера, ми грали цю музику гномам і записували її на відео. Зустрів Назара тижнів три тому з дружиною і сином. Вони хотіли зробити маленьку модель корабля для Юлька. Попросили надіслати їм креслення козацької чайки, на якій я подорожував Середземним морем.

Першим назбирав цілу пляшку копійок — більш як сорок рублів, цілу стипендію

Яму викопали неподалік могили поета Ігоря Римарука, якого торік у жовтні збив автомобіль. Після проповіді священик запрошує до слова. Западає мовчанка.

— Це символічно. Чоловік також був мовчазний, — тихо промовляє вдова Гончара.

35-річний Назар Федорак розповідає, що саме цієї суботи планував із Назаром влаштувати творчий вечір.

— Останні 12 років ми разом відзначали наші іменини. Спершу вечір повинен був відбутися 10 травня — у день перенесення мощів святого Назарія. Потім змістили дату на 13 днів — за старим стилем. І ось сьогодні вшановуємо перенесення мощів святого Назарія — ховаємо Назара. Знаю, він нічого на це не сказав би — тільки покивав би головою.

Доки труну засипають землею, друзі по черзі читають вірші Назара Гончара. Присутнім роздають його збірки.