PDA

Перегляд повної версії : Закарпатки їдуть на заробітки услід за чоловіками


News
08.05.2009, 07:49
Заробітчани, мігранти, гастарбайтери — слова, що ввійшли в лексикон українців за роки незалежності. Подавшись у світи, наші співвітчизники тяжко гарують, позаяк удома зосталися діти. Одна розрада — замозолити, заощадивши на собі, маленький капітал і передати його додому. Заробітчани важко переживають розрив із родиною, друзями.

Вони сумують за домівкою і спраглі будь-якого інформаційного підживлення з батьківщини. Це неабияка проблема, адже вони живуть в іншомовному та культурно відмінному середовищі, без українських газет, книг, радіо, телебачення, церкви.

І 15-РІЧНІ ЇДУТЬ ЗА КОРДОН...

Нерідко постає питання: Хто такий наш заробітчанин у соціальному вимірі? Намагаючись дати відповідь на нього, а також у зв’язку з тим, що на місцевому рівні досить складним є збір інформації щодо трудових мігрантів, а відтак і відсутній повний аналіз у сфері міграційних процесів, що стримує вжиття відповідних заходів для розв’язання проблем, пов’язаних із закордонним заробітчанством, а також з метою з’ясування реальної зайнятості населення, масштабів трудової міграції в Іршавському районі протягом червня—серпня 2008 р. проведено приватне опитування населення сіл Великий Раковець, Сільце і Довге. Шляхом вибіркового опитування й анкетування, а також через різні джерела інформації встановлено, що більшість тих, хто виїздить за кордон, — трудові мігранти. Навіть попри проблеми з працевлаштуванням за кордоном залучення наших громадян до важкої, інколи навіть принизливої праці не стримує їх від бажання виїхати на закордонні заробітки. Так, за результатами дослідження, залученими до трудової міграції є близько 41,9 % працездатних. Серед мігрантів — 56,1 % чоловіки і 43,9 % жінки. Найбільш мобільною є молодь у віці 15—28 років. Близько 72,5 % мігрантів — люди працездатного віку. Вік більшості працівників-мігрантів 20—40 років.

Опитування трудових мігрантів показало, що для виїзду за кордон майже 90 % отримали туристичну візу. Тобто ці люди на момент опитування переважно їздили за кордон нелегально. Лише 3,85 % респондентів ствердно відповіли на запитання «Чи маєте ви дозвіл на роботу?», 69,61 % працюють без офіційного дозволу, а 26,53 % не відповіли.

ЗАРОБІТЧАНОК НЕ ВЛАШТОВУЄ ЇХНЄ СТАНОВИЩЕ ВДОМА

Дедалі частіше за межі країни рвуться жінки. На сьогодні вже застарілим є твердження, що головною причиною еміграції наших представниць прекрасної статі є низький рівень життя. На перший план, як я гадаю, виступають прагнення самореалізуватися, криза вітчизняної моделі сім’ї.

Як би це парадоксально не звучало, та жінок уже не влаштовує вітчизняний чоловік. Вони знають (від подруг, знайомих, зрештою з телебачення), що десь там є чоловіки соціально успішні, забезпечені й водночас уважні до жінок і нащадків. Те, що ці «заморські принци» також мають свої недоліки, інакші погляди на життя, молодих українок майже не бентежить, їм би тільки вирватися з українського «зачарованого кола», в якому чоловік має владу й авторитет, але всю відповідальність делегує дружині, матері. Основна його роль — ініціювати сім’ю, а сімейна поденщина його вже не цікавить. Стосунки в сім’ї нагадують сутичку, яку виграє психологічно або фізично сильний. Слід зазначити, що прагнення наших жінок до міжнародних шлюбів нерідко увінчуються успіхом. Українки отримують свого сильного, самостійного, але принагідно поблажливого і спокійного «принца» (принаймні спочатку він таким видається), а Україна втрачає своїх громадян, бо іноземці майже ніколи не погоджуються на переїзд до України та й нашим жіночкам краще за кордоном, зокрема, з матеріальної точки зору. «Іщим не уддана, нич ня дома не держить, та хожу раз на заробітки. Ко знає, може там стріну свою долю. Я знаву много файних наших дівок, што поуддавалися в Чехах, Словаках, Італії... І файно живуть!» — можна почути від Марини Бучмей.

Якщо ж говорити про більш зрілих жінок, то насамперед їдуть ті, хто не може заробити на гідне життя у власній країні. Як правило, це матері, які мріють влаштувати на навчання дитину, допомогти синові чи доньці придбати житло. «Я пішла на Чехи, оби заробити гроші. Син через рік має поступати, хотів би бути юристом, а там треба платити до 12 тисяч за рік. Дома таких гроши не заробиш, тому іду...» — розповіла Марія Роман.

«Я ДЛЯ ДІТЕЙ СТАЛА ЧУЖОЮ...»

Ще одна верства новітніх «гастарбайтерок» — жінки, які вийшли заміж за неврівноваженого чоловіка, зневірилися в сімейному житті й намагаються якнайдалі втекти від домашнього пекла. «Уддаламся, на біду собі, за п’яницю. Овін хоть і робить в Ужгороді на стройці, айбо майже всю зарплату пропивать із цімборами. Я так жити не годна, тому йду на заробітки: буду мати свою копійку. А дале видко буде. Розвелабимся, або шкода ми діти», — каже Ганна Половка. Таким чином, такі українки думають: зароблю гроші й зроблю добре тим, кого залишила вдома.

Хоча дітям, особливо у складному перехідному віці, більше, аніж гроші, потрібно, аби з ними була мама. З плином часу, на жаль, притуплюється навіть материнський інстинкт. Жінку «засмоктує» абсолютно інше життя: години на роботі, потім — побут, позбавлений домашніх клопотів. «В Греції повністю удвиклам уд усього: діти далеко, не вижу їх. Особенно чуствуву, як я уд усього удвикла, коли прихожу домі. Мені ся видить, ош усьо не так: діти хоть і вижу, айбо вни не такі, як я собі представляла, не так ся вже до мене ставлять. Я для них ставу чужов. Коли думаву про йсе, дуже ми тяжко, бо живу ради них, ради них роблю, а вто мені самів шкодить», — ділиться своїми переживаннями Ганна. Не всі таку «адаптацію» витримують — повертаються додому. Але для тих, хто перейшов цей «рубікон», чужина стає рідною. «Я не годна там была быти. Убылам 2 годы, а дале вернуламся. Мені тяжко без діти, постоянно, коли м была в Італії, они в ня были в голові, не сходили ми з гадки. Так довго чоловік не годен удержати», — говорить Вікторія Шоляк.

Багато бід витримують, пристосовуючись до нових умов життя і праці, до чужого середовища, до незвичної навколишньої дійсності, наші жінки. Надзвичайно довгим для них видається час, проведений на чужині без рідних. Здавалося б, така довгоочікувана «відпустка» додому повинна принести тільки радість, духовне відновлення. Натомість більшість заробітчанок після повернення мають чимало проблем з адаптацією вже на батьківщині. Як правило, шлюбні зв’язки послаблені через тривалу відсутність людини, а з дітьми втрачається емоційний контакт — аби відновити все це, потрібно довго і наполегливо працювати. І жінка, виконавши свою головну «місію» — профінансувавши науку дитини, облаштувавши квартиру, не затримується вдома. «Хоть і увчилам уже діти, або всьо ровно вертавуся в Італію. Дома мені вже робити нішто: чоловік ня лишив, доньки уросли, мавуть свої сім’ї. Буду щи заробляти, докіть годнам. А дале видко буде», — з гіркотою в голосі каже Антоніна Марцаба. Ті, які повернулися після заробітків до України і згодом через різні обставини не змогли знову виїхати, зазвичай дуже жалкують «за втраченим», звинувачують не так себе, як інших (мовляв, навіщо я сюди повернулася). Так, Олеся Робан згадує: «Коли м пересікала границю, вдарили ми ведмедика на 5 років. Типир им никуди і не годна піти. Так жалуву, бо моглам іщи там сидіти та робити, а не йти домі. Были бы гроші, а типир што, де ся діти?» Тому їхати чи не їхати за кордон — це те запитання, на яке, зваживши всі «за» і «проти», кожна жінка повинна відповісти для себе сама.

ЯКИЙ ТИ, СУЧАСНИЙ ЧОЛОВІК-МІГРАНТ?

Якщо брати до уваги дані опитування, то можна з упевненістю говорити, що це чоловік віком 20—40 років, з середньою спеціальною освітою, одружений, має дітей. Основна мета його заробітчанства — підвищення добробуту сім’ї.

На сьогодні побутує уявлення, що це вольові люди, годівники своїх сімей, які замість того, щоб потроху спиватися без діла в рідній ненці-Україні, як це не рідко трапляється по закарпатських селах, знаходять вихід із складної ситуації. Одним словом — сучасні герої! Так, певною мірою в цьому є сенс, та чи по відношенню до всіх представників сильної половини людства, які гастарбайтничають? Звісно, частина чоловіків-заробітчан справно заробляють за кордоном гроші, вчать дітей, будують будинки, купують дорогі машини. Та є й такі, що, заробивши доволі грошей, приходять додому, вихваляються перед усіма своєю «порядністю», а самі в той же час протринькують зароблене за рік у ресторанах і барах, не даючи при цьому дружині й дітям ні копійки, і спокійно пояснюють таку поведінку тим, що вони заслужили розпоряджатися на власний розсуд своїми «замозоленими долярами» і взагалі — вони «прийшли додому відпочити». Хіба має право дружина з дітьми дорікати їм за це?! Такий варіант є ще не найгіршим. Нерідко чоловіки-шабашники, заробивши великі гроші, реалізувавши себе за кордоном, заводять собі там коханку, а тому, приходячи додому, знущаються над своїми рідними, бо вже мають інші інтереси, тутешнє життя їх уже не задовольняє. Вони до кінця ще не визначилися, як їм бути далі, і, здається, просто «казяться з жиру»…

Якщо говорити про заробітчан узагалі, без їх статево-вікового поділу, то можна поділити наших людей за кордоном на три категорії: перша — українська інтелігенція (вчителі, лікарі, люди мистецтва, навіть журналісти). Ці люди виїхали з України для того, щоб вивчити своїх дітей або збудувати собі тут якусь хатину. Вони там дуже швидко адаптуються, бо їм легше дається чужа мова, вони легше звикають до нових обставин, їх поступово починають цінувати і з цих людей багато хто там залишається.

Друга категорія людей — це прості люди. Людина, переважно з села, виїжджає, бо каже, що не мала вже чим заплатити за газ, за світло і купити їжу вже було проблематично, бо сім’я велика. До цієї категорії належать також вдови, розлучені особи, які не дають собі раду, щоб тут вигодувати дітей, і тому їдуть туди. Ці люди важче переносять перебування за межами батьківщини, далеко від рідної сім’ї, бо дуже емоційно прив’язані до сім’ї, їм важко дається чужа мова, вони практично увесь час у сльозах. З тих людей мало хто там залишиться. Люди економлять на всьому, тільки б заробити якомога швидше гроші й повернутися до дітей.

Є, на жаль, третя категорія — «люди легкого хліба», шахраї. До цієї ж категорії зараховують жінок легкої поведінки, яких є теж багато, та їх не варто засуджувати. Бо якщо хтось говорить, що нецивілізована Україна на це пішла, то чому цивілізована Європа цим користується? Створюються страшні умови. Людина не знає, до кого їде, спирається на якусь фірму, про яку ніхто не знає, а фірма це вміє хитро зробити. Але все-таки ці люди нищать імідж нашого народу.

Для громад новітніх мігрантів характерними є демографічні дисбаланси, оскільки потреба в робочій силі вимагала в тій чи іншій країні людей відповідної статі, віку, кваліфікації. Статевий склад мігрантів у окремих країнах корелює з видами робіт, якими вони там зайняті. Так, чоловіки переважають у Португалії, Чехії та Росії, де вони працюють здебільшого на будівництві, а жінки — в Італії та Греції, де вони переважно зайняті в сільському господарстві та домашньому обслуговуванні. Основними сферами зайнятості українських працівників-мігрантів є будівництво (71,4 % чоловіків і 10,6 % жінок), сільське господарство (12,7 % чоловіків і 25,6 % жінок) та домашнє обслуговування.

Отже, якогось єдиного соціального портрета сучасного трудового мігранта на сьогодні немає і не може бути взагалі, бо самі заробітчани надзвичайно різняться між собою, про що переконливо свідчить все вищевказане.
***
Можна виділити кілька груп наших людей
за способом поведінки після їхнього приїзду
за кордон.

1) Ті, що добиралися до знайомих та рідних, які вже мали замовлене місце праці для новоприбулого. Так, Юрій Дурдашин розповідає: «Мені помогла найти роботу моя тітка, што щи за Союзу уддалася за чеха і пішла туди жити. Кить би не она, то не знаву, де бим жив, бо за квартиру треба платити великі гроші, а в мене їх не було, та іщи й уд міліції треба ся прятати. У свойих є в свойих».

2) Ті, що телефонували потен*ційному роботодавцеві, який при*їжджав забрати но*во*при*бу*ло*го(их). «Я щи дома знав, ош у якого шефа буду робити. Перед тим, як іти в Словаки, я му дзвонив і пак ішов собі до Кошице, де мене вже чекали», — говорить Михайло Петришинець.

3) Ті, що шукали або чекали на потенційного роботодавця на так званому чорному ринку робочої сили, який існує в кожному більш-менш великому місті (у Неаполі — це п’яцца Гарібальді біля залізничного вокзалу, у Ріміні — набережна, тощо). Віталія Симчара згадує: «Завезли нас у тоту Італію, усадили з бусика та й лишили без вісти-духу. Добре, што щи ми дома сусіда розказувала, ош треба іти на Гарібальді, туди приходять італійці за робочов силов».

4) Ті, що під час туристичного туру самотужки шукали собі роботу. «Коли м ішов у перший раз на заробітки, то купивим путьовку на 2 тижні (так на тот час робили всі наші). Главноє для мене было попасти туди, а пак ся вже робота найде», — ділиться спогадами Петро Калинич.

Автор: Оксана Кичак, студентка ІІІ курсу історичного факультету


Источник: UA-REPORTER.COM (http://www.ua-reporter.com)